Активна взаємодія між літературознавцями і представниками точних і природничих наук – це умова розвитку в сучасній соціокультурній ситуації не лише окремих наукових спеціальностей, і не в останню чергу самої філології, а й гносеологічної діяльності загалом.
Це добре усвідомлюють на кафедрі світової літератури і порівняльного літературознавства, що підтверджує науковий доробок завідувача кафедри, проф. Ігоря Козлика. Серед праць ученого (методолога, теоретика й історика світової літератури, бібліографа) є не тільки дослідження, пов’язані з суто літературознавчою проблематикою. Ігор Володимирович відомий у науковому світі і як ініціатор книг, пов’язаних з розвитком української медицини у ХХ ст. Це упорядковані ним видання у жанрі біобібліографічного покажчика про дерматолога, який мешкав в Івано-Франківську, професора Леоніда Михайловича Гольдштейна (1919–2005; книга побачила світ 2011 р.) та про хірурга, одного з фундаторів торакальної хірургії в Україні професора Ольгу Матвіївну Авілову (1918–2009; книга вийшла з друку 2018 р.)
І ось щойно побачила світ нова нелітературознавча книга проф. Ігоря Козлика «Залишатися людиною (Книга про Петра Івановича Мельника)», присвячена життю і діяльності нашого краянина, знаного українського вченого-металофізика, який певний час працював і в ПНУ імені Василя Стефаника, доктора технічних наук, професора Петра Івановича Мельника (1934–2013).
Книга побудована на багатому архівному матеріалі, спогадах рідних, а також тих, хто навчався з П.І.Мельником у середній школі в Калуші та у Чернівецькому університеті, хто здійснював спільні наукові проєкти. У полі зору видання – не лише фаховий шлях ученого, а й складна, не позбавлена трагічності доля українця-західняка, який зумів реалізувати себе у складних і вкрай несприятливих суспільно-історичних умовах середини– 2-ї пол. ХХ ст.
Наскрізною думкою книги є нерозривність суто людського і фахового як у житті окремої людини, так і в історії людської культури.
Видання багато ілюстроване унікальними світлинами, належно прокоментоване, що є наслідком здійсненої автором-упорядником великої пошукової роботи. Унікальною книгу робить те, що в ній вперше опубліковані архівні матеріали, пов’язані з трагічною долею знищеного енкаведистами старшого брата Петра Мельника – Богдана (опублікований у книзі Богданів щоденник люб’язно надала для друку проф. Оксана Франко зі Львова (онука брата Івана Франка – Онуфрія Яковича). Унікальними є спогади родичів Петра Мельника про їхнє перебування в Архангельській області Російської Федерації, куди їх радянські карні органи насильницьки вивезли 1940 р. У книзі вперше надрукована систематизована бібліографія творчої спадщини ученого, куди входять не лише його публікації, а й описані неопубліковані матеріали, окремі фрагменти яких відтворені у тексті книги.
Книга про професора П.І.Мельника побачила світ завдяки фінансовій підтримці найближчих друзів і колег П.І.Мельника, зокрема: професора з Львівської політехніки Миколи Габреля, члена-кореспондента НАН України, професора з Національного авіаційного університету, що в Києві, Мирослава Кіндрачука, колишніх студентів П.І.Мельника випуску ІФДІНГ 1973 р. Ярослава Корнаги та Василя Лагодюка з Калуша, професора з Чернівецького національного університет Валерія Крамара, члена-кореспондента НАН України, професора з Київської політехніки Петра Лободи, однокласника П.І.Мельника по Калуській СШ №1 Євгена Матійчука зі Львова та професора Прикарпатського національного університету Степана Новосядлого.
Про те, чому філологу потрібно виходити за межі власної предметної сфери у широкий простір інших, зокрема негуманітарних, наук, яке це має значення для самої гуманітарної науки і як це пов’язано з перспективами гуманітарної освіти, розповідає автор-упорядник книги «Залишатися людиною (Книга про Петра Івановича Мельника)» проф. Ігор Козлик:
«Важливість філології, і в її межах літературознавства, як не вузько локальної, замкнутої на себе спеціалізації, а універсальної галузі, ніколи не викликала сумнівів. І це не випадково: і філологія, і літературознавство, спираючись на знання природних мов як первинних моделюючих систем (вихідна лінгвістична основа), працюють з великими літературно-художніми і культурними контекстами.
Тому значення і філології, і літературознавства виходить за межі їх предметних площин, де вони можуть знайти багато плідного для себе і своєю чергою стати у пригоді іншим наукам, зокрема наукам природничим, наприклад, у сфері історії конкретних наук, яка, попри все інше (динаміка фахових знань, ідей, вчень тощо)включає дослідження людських доль тих, хто цим наукам служив.
Водночас згадаймо, що обізнаність літературознавців у сфері природничих наук мала виключно позитивне значення у розвитку науки про літературу. Це добре видно на прикладі долі класиків літературознавства і видатних письменників, які, попри художню творчість, займалися критикою і аналізом літературно-художнього досвіду: Леонід Білецький (1882–1955) навчання в Університеті Святого Володимира у 1907–1908 рр. починав на фізико-математичному факультеті; Дмитро Чижевський (1894–1977) у 1911–1913 рр. вивчав математику й астрономію у Петербурзькому університеті; Михайло Доленґо (Клоков, 1886–1981) закінчив біологічний факультет Харківського університету; Борис Ейхенбаум (1886–1959) ще до того, як потрапити на історико-філологічний факультет Петербурзького університету, поступив у Петербурзьку військово-медичну академію і навчався на біологічному відділенні Вільної вищої школи П. Ф. Лесгафта; Борис Томашевський (1890–1957) мав університетський диплом інженера-електрика, і пізніше, паралельно з літературознавчою діяльністю, працював вишівським викладачем прикладної математики; Євген Замятін (1884–1937), автор всесвітньо відомого роману «Ми» (1920), з якого почався розквіт антиутопії у світовій літературі ХХ ст.: письменник закінчив кораблебудівний факультет Санкт-Петербурзької політехніки і будував криголами в Англії. Приклади можна продовжити.
Усе це спонукає замислитися щонайменше над двома питаннями, які стосуються, по-перше, значення філології у розвитку природничих і точних наук, і по-друге, за яких умов філологія у повному обсязі зможе виконувати свою культуротворчу функцію. Професійний (повноцінний) філолог, компетентний у всіх основних складових філологічного знання, може належним чином прислужитися у царині історії негуманітарних наук, тобто виконувати загальнокультурну функцію, тільки за умови належної філологічної освіти, коли буде вміти працювати з великими різногалузевими контекстами.
Тут доречно враховувати важливість для розвитку гуманітарного знання повноцінної філологічної аудиторії, яку не можуть утворити студенти філологічних спеціальностей, які навчаються за фахово неповноцінними (редукованими) освітніми програмами. Наведу лише один, але красномовний приклад: французький філософ, одна із найвпливовіших постатей в історії психоаналізу Жак Лакан (1901–1981) у пошуках органічної своїм семінарам з проблеми тексту аудиторії слухачів, тобто аудиторії, яка здатна його зрозуміти, цілком закономірно спинився саме на студентах-словесниках, що мають літературну кваліфікацію, бо саме філологічній спеціальності, яка базується на паритетному поєднанні лінгвістичної та літературознавчої складових, первісно притаманна рецептивна широта.
Саме орієнтація на повноцінну філологічну університетську освіту, яка б відповідала структурі філологічного знання (а не її руйнація під методологічно недолугим гаслом «мова – це головне», тенденція до чого, на жаль, спотерігається при формуванні нових освітніх програм в окремих українських вишах), має бути послідовно врахована, коли ми сьогодні формуємо перспективи вищої філологічної освіти в Україні. Філолог має бути саме філологом, бо інакше випускник вишу буде не здатен виконувати завдання ні у своїй фаховій сфері, ні у міжгалузевому просторі».
Текст книги «Залишатися людиною (Книга про Петра Івановича Мельника)» можна безкоштовно завантажити у форматі pdf за покликанням:
https://kslipl.pnu.edu.ua/wp-content/uploads/sites/108/2021/04/Книга-про-Петра-Мельника-з-обкл.pdf